Російсько-американські переговори щодо України: а як же діти?

За кілька днів американці та росіяни сядуть за стіл, щоб обговорити Україну. Світ запам’ятає ретельно підготовлені кадри: серйозні погляди, виважені слова, рукостискання, які скажуть більше, ніж промови. Але за цими дипломатичними символами ховається холодна правда: посеред цих переговорів бракуватиме єдиних голосів, які мали б пролунати першими – голосів тисяч українських дітей, викрадених Росією.

Ці діти – не цифри у звіті. Вони мають імена, обличчя, історії. У них було ліжко у власній кімнаті, школа, м’яч, запах супу, який чекав їх увечері. Сьогодні багато з них живуть у «таборах перевиховання», інші – у російських сім’ях, де їх навчають забути, звідки вони походять. Дехто відправлений так далеко, що втратив навіть спогад про свій дім. Це виривання з корінням, примусове переселення, методична спроба знищити ціле покоління.

Те, що Росія називає «захистом», насправді є воєнним злочином, який Міжнародний кримінальний суд кваліфікував як злочин проти людяності. І все ж, вже два роки тема дітей розглядається як другорядна частина конфлікту. Про це говорять на пресконференціях, обіцяють, висловлюють жаль… але для цих дітей нічого не змінюється – вони й надалі щоранку прокидаються у чужому ліжку.

15 серпня, коли американці та росіяни зустрінуться, «стратегічні» питання заповнять порядок денний: безпека, кордони, економіка. І є велика ймовірність, що доля дітей навіть не буде обговорюватися. Це мовчання – більше ніж просто забуття. Це – моральна провина.

Ми повинні мати мужність сказати прямо: жодні серйозні переговори не повинні починатися, доки питання повернення дітей не буде чітко та однозначно внесене до порядку денного з конкретними та перевірюваними зобов’язаннями.

Адже це не абстрактна дипломатія. Щодня дитина вивчає нове слово російською… і забуває слово українською. Щодня маленька рука втрачає навик малювати свій дім у рідному селі. Щодня стирається спогад, який замінюється історією, що не є її власною. А коли зникає пам’ять – втрачається не лише дитина, втрачається цілий народ.

До українських керівників я звертаюся так: світ розуміє ваші військові та політичні пріоритети. Але якщо ви дозволите втратити цю нагоду поставити питання дітей у центр обговорень – ви залишите порожнечу, яку Історія вам не пробачить. Американцям я нагадаю: захист свободи – це не лише проведення ліній на карті. Це починається із захисту найуразливіших.

Ці діти не можуть чекати на глобальну мирну угоду. Їхня війна – це війна часу, який віддаляє їх від батьків, стирає їхню мову, змінює їхню ідентичність. Кожен день без дій – це перемога для тих, хто їх викрав.

Світові не потрібні нові обіцянки. Світові потрібен чіткий ультиматум: жодних переговорів без дітей. Жодного миру без справедливості.

Бо країна може втратити території і відбудуватися. Але якщо вона втратить своїх дітей – вона втратить свою душу.